Я люблю осінь. І хоча завжди чекаю її, вона приходить несподівано. Дивовижна краса осені в період, коли вона на мить зустрічається з літом. Чарівна пора, коли синява небес спускається додолу, щоб приголубити землю перед довгими холодами, пора осіннього золота і бабиного літа, щемлива і терпка, п’янка від стиглих яблук і груш, від свіжозораної землі:
Моя друженько осінь.
Знов з тобою підемо, збратавшись, в гаї.
Будем легко ступать по землі...
Стихає спів птахів, замовкають діброви, одягаючись у жовтаво-золоте вбрання, сохнуть трави, та ще продовжують тягтися до останнього тепла осінні квіти: жоржини, мальви, пізні чорнобривці:
Вітри осінні вже несуть морози,
І догорають клени, як свічки... в саду жоржини ронять тихі сльози у час ранковий, в тихий час нічний.
Народний геній витворив прекрасні образи, пов’язані із порою згасання: золота осінь, бабине літо, осінній листопад, осіннє золото. Дехто все це пов’язує із прожитими роками, тому осінній сум чи осіння печаль в поезіях і тужлива, і світла:
Розгубила свої роки І не вгледіла коли...
Десь помчали в степ широкий Чи з водою попливли.
Осінь — пора згасання природи. Коли вона минає — живу надією на зустріч:
Не думайте, що разом з нами згасне світ.
Мій подих — не пора прощання.
В білі сніжинки перетвориться мій сміх,
І вам залишаться лиш сум, чекання.
